Серед зарахованих до лику святих – монахиня Стефаніда (Джурдевич), давно шанована сербами та македонцями.

Священний Архієрейський Синод Македонської Православної Церкви – Охридської Архієпископії (МПЦ-ОА) на засіданні 11 квітня 2024 року ухвалив включити до диптих святих преподобномученицю Стефаніду Бітольську, а також брата і сестру Спаса і Спасу Вишенських. Про це повідомляє Liturgija.mk.

Згідно з переказами, святі Спас і Спаса жили під час османського ярма на Балканах. Вони були сиротами, ховалися від турків у важкодоступних місцях. Свята Спаса провела своє подвижницьке життя і спочила у печерній церкві у Вишно. Одного разу свята явилася прикутій до ліжка жінці на ім'я Марія, християнці з Білиці, та попросила «знайти і зібрати її кістки». Після другого явлення святої Марія змогла піднятися з ліжка і разом із братом вирушила на пошуки мощів. Коли вона збирала знайдені мощі, щоби віднести їх до сільської церкви, відчула незвичайну радість і легкість у тілі, й одужала остаточно.

Свята Стефаніда Скадарська, Дечанська і Бітольська (у миру – Стевка Джурдевич, 1887-1945) – велика подвижниця, яка давно шанується віруючими в Сербії та Північній Македонії. У македонському монастирі св. Христофора в селі Крстоар (Бітола) мощі преподобної протягом багатьох років виставляються для поклоніння у великі свята.

Митрополит Чорногорсько-Приморський Амфілохій (Радович, +2020 р.), довгі роки збирав свідоцтва про подвижницьке життя монахині Стефаніди після того, як, ще будучи студентом богослов'я, у 1963 році в монастирі Дечани виявив її молитовно-сповідальні листи.

Народилася свята Стефаніда неподалік Скадара, на території сучасної в Албанії, у благочестивій селянській родині. За даними, зібраними митрополитом Амфілохієм, Стевка не ходила до школи, грамоті навчилася вдома, читала Святе Письмо та духовну літературу.

У сім років дівчинка раптово стала надто серйозною для свого віку, замовкла, перестала грати з іншими дітьми. Стурбовані батьки відвезли її до чорногорського Острозького монастиря, і для юної Стевки не було більшої радості, ніж годинами самотньо молитися там біля мощів святителів.

На завершення Першої світової війни Стевці було вже 30 років, вона була вродливою, але про заміжжя навіть чути не хотіла. Жила у спеціальному будинку, побудованому для неї родичами, молилася, читала Євангеліє, вирощувала квіти, спілкувалася лише з дітьми, яких дуже любила і які любили її.

У 1930-х роках православні серби на чолі з єпископом Скадарським Віктором (Михайловичем) масово залишали Албанію: серед емігрантів були і рідні Стевки. Слідом за ними вона перебралася до Косово і Метохії, до міста Дреноваць, і там продовжила своє чернече життя у миру – одягалася в усе чорне, суворо постила, спала на голій дошці, прагнула якнайчастіше причащатися Святих Христових Таїн.

У монастирі Високі Дічани Стевка познайомилася з єпископом Миколаєм (Велимировичем). Останні чотири роки життя (це був час Другої світової війни) провела в македонському Бітолі, при дитячому будинку, створеному владикою Миколаєм, де монахині опікувалися сиротами. У Бітолі Стевка прийняла чернечий постриг.

В останньому листі до рідних, які повернулися до Скадару, подвижниця прощалася з ними, повідомляла, що дні її кінчаються і вона йде до Того, Кому присвятила все своє життя, «розум і серце, душу і тіло, зітхання і крик, страждання і біль». Відомо, що незадовго до закінчення війни монахиню Стефаніду жорстоко побили німецькі солдати. Можливо, це побиття і спричинило ранню (58 років) смерть. Похована подвижниця в монастирі святого Христофора.